Голокост і Бабин Яр: уроки, наукові студії і феномени історичної пам’яті

У 2012 році моїх батьків відшукав громадянин США Анатолій Кесельман. Виявляється, що в роки війни родина моєї матері переховувала його з сім’єю.

А скільки було таких відомих і досі невідомих праведників світу, які виявили вищі зразки людяності. Можна лише уявити, наскільки більше могло би бути жертв Катастрофи, якби не вони. І наскільки більше виявилось їх через тих, хто складав списки євреїв, видавав їх нацистам і прислуговував у кривавих злодіяннях.

Людство має знати про Голокост всю правду. Не кон’юнктурну правду під кожен політичний момент. Про злочини нацистів відомо. А чим живилися найстрашніші вияви антисемітизму до і в роки Другої світової війни, у повоєнний період, наслідком чого й досі є те, що місця, де спалені, задушені, розстріляні євреї, в кращому випадку позначені терміном «мирні радянські громадяни»?

Бабин Яр є одним з ключових символів, апокаліптичних масштабів трагедії. Та спроби розмити їх не припиняються і донині, але вже з іншими акцентами.

Володимир Литвин.

Феномен Голокосту актуалізує низку інших питань. Відповіді на такі болючі питання ми зобов’язані давати. Зокрема, з огляду на нові українські реалії, що супроводжуються із законодавчим визначенням героїв і ворогів, а також жорсткі рамки, в яких має сьогодні писатися історія.

Таке примушування суспільства до сприйняття минулого є накиданням на нього і колективної відповідальності за це минуле, що неправильно і неприйнятно. Кажучи словами М. Бажана: «Замало клятв, щоб ними присягатись, щоб проклинати — не стає проклять».

Та повернімося до головної теми цієї статті — масового винищення євреїв у роки Другої світової війни, що з часом почала «забуватися» суспільством за свідомого сприяння влади.

Корені «баналізації» цього небаченого зла (термін «баналізація зла» належить німецько-американському філософу єврейського походження Ханні Арендт (1906—1975), на мій погляд, слід шукати в позиції керівництва ІІІ Райху з неухильного втілення арійської теорії.

При цьому саме право на існування євреїв було поставлено нацистами під питання. Уже сам факт народження євреєм був достатнім для страти. При цьому два тисячоліття єврейської бездомності сприймались, очевидно, як такий собі заохочувальний момент для знищення всього народу. Мабуть, з цього й витоки цинічної нацистської установки: питання євреїв і ромів — це питання не політики, а санітарії.

А де ж був цивілізований світ? До 1940 року, коли нацисти переважно примушували євреїв до еміграції? До початку 1942 року, коли відбувалася, поряд зі знищенням, концентрація євреїв у гетто? І в наступний період так званого «остаточного вирішення єврейського питання», тобто планового викоренення і знищення єврейської спільноти?

Відповідь знаходимо у Голди Меїр: цивілізований світ «і пальцем не поворушив, щоб позбавити євреїв їхніх страждань».

Позиція провідних країн — членів антигітлерівської коаліції — була далеко не бездоганною. Особливо Великобританії, яка володіла мандатом на Палестину і жорстко протидіяла в’їзду туди євреїв. «Білою книгою» 1939 року була встановлена квота лише на 75 тисяч мігрантів за п’ять років. Страшних років для євреїв, коли їм просто не було де притулитися.

Доходило до абсурду: британські солдати звільняли з нацистських таборів тих же людей, яких після цього тримали за колючим дротом на Кіпрі лише через те, що вони прагнули жити в Палестині.

Таким чином, не можна зводити проблему Голокосту лише до традиційної відповідальності двох тоталітарних і злочинних режимів — сталінського та гітлерівського.

Єврейський народ, всупереч всьому, в 1948 році виборов право на батьківщину. До речі, вирішальну роль в цьому відіграли СРСР і США. В країні, населення якої значною мірою складалося з жертв Катастрофи, як ніхто, розуміють її значення й ціну: 6 мільйонів євреїв, з них один мільйон дітей, понад 6 тисяч єврейських громад, які століттями були центрами культури та віри.

Для нас це один із найголовніших уроків історії: лише у власній демократичній державі народ може розраховувати на життя і безпеку. А державу можна вибороти й ствердити лише власними зусиллями.

Хоч як це парадоксально звучатиме, але в роки Другої світової війни євреїв і не тільки їх вбивали в рамках «закону». Це стало можливим через порушення фундаментальних основ права: мораль і засади людяності перестали розглядати як джерело права, а право стали трактувати як моральні основи. «Якби злочини німецького нацизму судили, підходячи до них за цією міркою, злочинців, наприклад, причетних до Голокосту, належало б виправдати, адже вони діяли за законами Третього райху» (Роман Матола). Нагадаю: нацистів судили за злочини проти людяності.

Сьогодні науковці та експерти б’ють на сполох з приводу такої підміни понять у праві. За прикладами далеко ходити не треба. Так, проектом закону від уряду «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення стягнення в дохід держави необґрунтованих активів» обов’язок доведення своєї невинуватості фактично покладається на підозрюваного. Продовжують з’являтися й інші новації подібного ґатунку.
Чим не повернення до практики морально засудженого тоталітарного періоду. І це при тому, що стаття 62 Конституції України чітко стверджує: «Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину». А що вже казати про люстраційні закони, якими впроваджено по суті колективну відповідальність. Це ж уже мало місце в нашій історії і позначене трагічними наслідками. Показово, що провідниками таких, з дозволу сказати, ідей виступають політики, які самі підпадають під законодавчі обмеження на зайняття державних посад. Європа з цього приводу поговорила і замовкла.

Стомилась!?

Для повноти картини, в якій відтворюються гірші сторінки минулого, слід додати дедалі більшу практику публічних цькувань, фактичне заохочення позасудових розправ над незручними, розперезані дії новітніх загонів штурмовиків. Це також уже проходили, й до чого це призвело — відомо. Врешті решт — до вшанування пам’яті невинних жертв.

Тому на зміну ритуально-формалізованому підходу до меморіалізації минулого і таких подій, як 75-ті роковини трагедії Бабиного Яру, та кон’юнктурі на догоду моменту повинна постати адекватна державна політика пам’яті. А така політика не допускає нехтування істиною та уроками історії, хоч би якими неприємними вони були.

За радянських часів стрижневий напрям державної політики пам’яті в цьому сегменті був зорієнтований на забуття проблеми, її розчинення у картині загальних людських втрат унаслідок нацистської політики геноциду.
Ігнорування світового досвіду осягнення цієї трагічної сторінки в науковому й суспільному дискурсі спричинило деформоване її сприйняття і трактування.

Більше того, спроби представників єврейської спільноти повернути цим подіям їх первісний зміст і значення зустрічали спротив офіційної влади як «прояви сіонізму», що на побутовому рівні інспірувало антисемітські настрої частини населення.

На рубежі 1980—1990 років цей феномен дедалі більше набував суто європейського «звучання», у той час як держава, широкі кола громадськості, творча й інтелектуальна еліта України явно затримувалися з пропозиціями для її системного осмислення на платформі, позбавленій ідеологічного навантаження, етнічної винятковості, замовчувань і тенденційних версій.

Врешті-решт, Голокост трансформувався в комплексну проблему, позначену переплетінням складних, багато в чому суперечливих політичних, етнічних, ментальних, соціокультурних, конфесійних, морально-етичних, гуманітарних аспектів.

Це зробило ще очевиднішою необхідність міждисциплінарного інтелектуального «штурму», завдяки якому можна було б, по-перше, здійснити адекватну наукову реконструкцію подієвого полотна; по-друге, з’ясувати місце цих подій у пам’яттєвому просторі України та специфіку їх «згадування» і «забуття» у мнемонічних практиках; по-третє, виробити науково обґрунтовані рекомендації для формування державної комемораційної політики у цій сфері.

Аби переконатися у тому, що феноменологія Голокосту є багатовимірною, слід виокремити в ній такі складові:

- міфологія і стереотипи;

- теорія, методологія, термінологія, історіографія;

- ідеологічне підґрунтя та геополітичне спрямування політики нацистів стосовно євреїв;

- нормативно-правовий супровід «остаточного вирішення єврейського питання»;

- основні напрями, засоби, виконавці, періодизація, результати;

- Голокост в історичному контексті;

- проблема «спостерігачів», «праведників» та злочинців (включно з їх переслідуванням);

- цивілізаційно-гуманітарні наслідки Голокосту;

- науковий та суспільний дискурси;

- державна політика пам’яті та колективна, групова й індивідуальна пам’ять про Голокост.

Вказані складові, у свою чергу, охоплюють чимало інших проблем світоглядного, економічного, соціокультурного, ментального етноконфесійного порядку, що по-різному, але доволі виразно «проростають» через десятиліття і незрідка постають у формі викликів, на які держава й суспільство не завжди готові дати адекватні відповіді.

Для зручності весь цей перелік проблем можна звести у дві групи: а) дослідницькі, б) меморіальні.

Визначальними у першій групі вбачаються такі аспекти:

- наукова реконструкція подієвого полотна від зародження арійської теорії, її антисемітського наповнення — до реалізації зловісних планів масового знищення єврейської людності; встановлення якомога точнішої кількості жертв; оцінка матеріальних втрат; усталення понятійного апарату («геноцид», «Голокост», «Шоа», «Катастрофа», для позначення геноциду ромів — «Пораймос», «Самударипен»; «жертви — кати — спостерігачі»);

- акумуляція свідчень жертв нацистських переслідувань для відтворення загальної картини й з’ясування регіональних особливостей «остаточного вирішення єврейського питання»;

- донесення до світового співтовариства інформації про цей злочин через публікації документів, монографічних, енциклопедично-довідкових та інших видань, створення документальних та художніх кінострічок, освітньо-виховних програмам, проведення наукових форумів;

- вивчення досвіду актуалізації теми Голокосту в різних країнах, проведення соціологічних опитувань з метою з’ясування обізнаності громадян з цією сторінкою історії і ставлення до неї;

- підготовка науково вивірених методик для дослідницької і освітньо-популяризаторської роботи, програм для освітніх закладів та практичних рекомендацій державним структурам, що займаються комемораційною політикою.

Науковий сегмент проблеми потребує зацікавленості й підтримки з боку держави тих інституцій, що ними займаються. Та на відміну, скажімо, від історії українсько-польських відносин у першій половині ХХ ст., яку в Україні спонтанно опрацьовують лише кілька дослідників, на Голокості сфокусували свою увагу не тільки окремі вчені, а й численні наукові, недержавні інституції, фонди, що пропонують дослідницькі гранти. Ця обставина суттєво скорочує організаційно-фінансові витрати на організацію таких студій та оприлюднення і практичне використання їх результатів, хоча й не знімає з держави обов’язку матеріальної підтримки цієї сфери.

До магістральних векторів наукового пошуку у цій ніші фахівці відносять:

1. Причини, перебіг і наслідки єврейських погромів на початку липня 1941 р. у Східній Галичині.

2. Побутовий антисемітизм, інспірований і каналізований нацистською пропагандою на окупованій території в русло підтримки місцевим населенням практики масового знищення євреїв. Зрадництво та видача євреїв неєвреями (з’ясування мотивації та наслідків) каральним німецьким органам. Вплив радянського досвіду боротьби проти «ворогів народу» і «великого терору» (атмосфери загального донощицтва) на формування таких моделей поведінки під час війни.

3. Ставлення до «єврейського питання» керівників ОУН і УПА, пересічних учасників українського самостійницького руху. Еволюція ідейної платформи і програмних засад ОУН у національному питанні.

4. Масштаби порятунку євреїв неєвреями. Пошук нових фактів про «праведників світу» і «праведників Бабиного Яру».

Проблема меморіалізації Голокосту полягає в необхідності поєднання і синхронізації зусиль державних органів та недержавних інституцій у справі увічнення жертв нацистського терору.

Україна — серед підписантів Декларації Стокгольмського форуму, ухваленої лідерами 47 держав. Цей документ зобов’язує сторони, які його підписали, сприяти збереженню пам’яті про Голокост завдяки його вивченню в освітніх установах. У цьому сенсі держава має виступати замовником пам’яті про геноцид євреїв і створювати належні умови для її формування.

У 1998 році в загальноосвітніх школах України запроваджено факультатив з історії Голокосту. 29 грудня 2000 року Міністерство освіти і науки України листом «Про викладання проблем Голокосту й формування почуття міжнаціональної та міжетнічної злагоди у студентів» цю практику поширило на вищі навчальні заклади. У 2005 році курс «Голокост» викладався у 20 університетах України.

Однією з перешкод на цьому шляху є домінуючий в Україні етнічний історичний дискурс, в якому центральне місце посідає титульна нація, що, до певної міри, виступає таким собі компенсаційним чинником за минулі кривди, яких зазнали українці.

Загалом офіційну лінію Української держави у цій ніші в останні чверть століття спеціалісти характеризують як політику «пасивного сприяння». Це знаходить вияв у тому, що:

- Україна підтримує зведення меморіальних комплексів на місцях масових страт євреїв, однак реалізація цих проектів здійснюється коштом зарубіжних організацій та громадян, які втратили родичів в Україні за роки Другої світової війни (дещо в іншій площині слід розглядати створення музею Голокосту в Дніпропетровську, що стало можливим за підтримки держави, але фінансування — за рахунок коштів єврейської громади й приватних осіб);

- комеморативна політика часто позначена пріоритетами титульної нації, прикладом чого є відсутність пам’ятних знаків на місцях гетто, в той час як такі мнемонічні пам’ятки з’являються на увічнення пам’яті інших жертв геноциду (наприклад, у Корюківці) та українсько-польського протистояння в роки війни;

- держава практично не підтримує матеріально наукові студії та польові дослідження, що стосуються Голокосту — це перекладає весь тягар фінансово-організаційного забезпечення таких зусиль на плечі громадських (здебільшого зарубіжних) інституцій;

- відсутні помітні проекти з публікації спогадів жертв Катастрофи, ініційовані державними структурами;

- вищі державні органи і Президент України не виробили послідовного курсу в цьому секторі політики пам’яті, що особливо відчувається не лише під час відзначення пам’ятних дат, а й у повсякденних мнемонічних практиках.

До проблем, що перебувають як на поверхні, так і в латентному стані та потребують розв’язання, вітчизняні фахівці відносять:

а) традицію формування етнічної ідентичності за допомогою інструментів, пов’язаних з експлуатацією пам’яті про Катастрофу; об’єктивну неспроможність євреїв позбутися зумовленої геноцидом психологічної травми; формування альтернативного наративу, суспільного дискурсу в середовищі єврейської спільноти;

б) «приватизацію» жертовності й болю та конкуренцію пам’ятей представників різних етнічних, конфесійних, соціальних когорт (євреїв, ромів, українців, остарбайтерів, військовополонених, радянських партизанів, українських самостійників, депортованих та інших категорій репресованих);

в) наявність невстановленого потенціалу латентних форм побутового антисемітизму та його найбільш радикальних (ідеологізованих, інтелектуалізованих і брутальних) проявів;

г) відсутність консенсусу в інтерпретації та розумінні місця Катастрофи в пам’яттєвому просторі та офіційній комеморативній політиці держави у представників єврейських і неєврейських громадських об’єднань, політичних партій та інтелектуальної еліти країни. Це перешкоджає виробленню зважених оцінок та підходів до конструювання перспективного курсу держави у цій сфері, що, без перебільшення, належить до кола питань національної безпеки;

д) використання електоральних та інших (зокрема, інформаційних) технологій з метою розпалювання міжнаціональної і міжконфесійної ворожнечі, інспірації такого характеру ззовні; спроби формування в свідомості світової спільноти образу «українця-антисеміта» й колаборанта, компрометація та підрив міжнародного іміджу України як демократичної, правової держави.

Виходячи з викладеного, перед українською владою постає низка завдань:

- створення державної спеціалізованої та практична підтримка і розвиток існуючих інституцій, що займаються вивченням історії Голокосту, популяризація знань про цю сторінку історії та увічнення пам’яті про неї;

- започаткування державної програми «Пам’ять про Голокост», у рамках якої варто створити можливості для реалізації просвітницьких, виховних, пошукових, науково-видавничих, музейно-виставкових та інших проектів, а також меморіалізації місць, пов’язаних з утриманням і знищенням єврейського населення;

- заборона будь-якого будівництва на території заповідника «Бабин Яр» та його впорядкування за результатами нещодавнього міжнародного конкурсу; функціонування заповідника згідно з принципами, закріпленими в концепції його розвитку, затвердженого Міністерством культури України, відповідне фінансування з боку держави і недержавних фондів та організацій;

- «вписування» Катастрофи в історію України як її органічної складової, що має створити підґрунтя для сприйняття Голокосту всіма громадянами як спільної трагедії;

- створення національної експозиції України в музеї «Аушвіц — Біркенау» (Освенцим, Польща), що мала б стати ще одним свідченням належної уваги Української держави та гідного вшанування пам’яті про загиблих у цьому концтаборі, а також своєрідною візитівкою України в міжнародній спільноті як цивілізованої європейської держави.

Володимир ЛИТВИН.