ВИКОНАННЯ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ УКРАЇНИ У СФЕРІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

Основні принципи договорів про допомогу у кримінальних справах

Співробітництво держав у кримінальній сфері здійснюється задля досягнення цілей правосуддя. Воно може існувати як на стадії розслідування і розгляду кримінальної справи, так і після набрання законної сили рішенням (вироком) суду і має багато аспектів.

Форми такого співробітництва є різноманітними, основні з яких це: 1) надання правової допомоги у кримінальних справах, яка полягає у проведенні процесуальних дій, оскільки під час розслідування і судового розгляду кримінальних справ часто виникає потреба у збиранні за кордоном доказів шляхом допиту обвинувачених, потерпілих, свідків, експертів, проведення обшуку, експертиз, судового огляду, вилучення та передачі предметів, вручення та пересилання документів тощо; 2) видача правопорушників (або іншими словами екстрадиція) для притягнення до кримінальної відповідальності або для виконання вироку суду; 3) передача засуджених осіб для подальшого відбуття покарання; 4) арешт, пошук та конфіскація доходів, отриманих злочинним шляхом (де держави, зокрема, зобов’язуються надавати допомогу у проведенні розслідування та вживати тимчасові заходи: заморожувати банківські рахунки, накладати арешт на власність; конфіскувати засоби і доходи, отримані злочинним шляхом тощо.

Правовою підставою для такого співробітництва є двосторонні та багатосторонні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Серед багатосторонніх міжнародних договорів слід відзначити європейські конвенції з питань кримінального судочинства - Європейську конвенцію про взаємну допомогу у кримінальних справах з додатковим протоколом до неї, Європейську конвенцію про видачу правопорушників з двома додатковими протоколами до неї, Європейську конвенцію про передачу провадження у кримінальних справах, Конвенцію про передачу засуджених осіб та Протокол до неї, Європейську конвенцію про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими особами, Конвенцію про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом та Європейську конвенцію про міжнародну дійсність кримінальних вироків.

Крім того, в рамках Співдружності Незалежних Держав діють Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, 1993 року, та Протокол до цієї Конвенції 1997 року.

В рамках ООН застосовується Конвенція проти транснаціональної організованої злочинності 2000 року разом з двома Протоколами до неї.

Застосування багатосторонніх міжнародних договорів передбачає дотримання одноманітної схеми співробітництва правоохоронних та судових органів у відносинах з усіма державами, що є стороною відповідного договору.

Двосторонні міжнародні договори про правову допомогу у кримінальних справах включають у себе весь комплекс питань, пов’язаних зі співробітництвом компетентних органів у кримінальних справах. Практика укладення таких договорів була започаткована за часів Радянського Союзу, деякі з договорів того часу залишаються чинними і на сьогоднішній день.

Останнім часом практика щодо укладення міжнародних договорів йде шляхом укладення міжнародних договорів з окремих видів правової допомоги: про правову допомогу у кримінальних справах, про видачу правопорушників, про передачу засуджених осіб.

Надання взаємодопомоги у кримінальних справах

Найбільш широко використовується Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959р., яка разом з Додатковим протоколом до неї діє для України з 1998 року. На сьогоднішній день учасниками цієї Конвенції є майже всі європейські держави. Країни-учасниці взяли на себе зобов’язання надавати якомога ширшу допомогу у кримінальних справах для досягнення єдиної мети – забезпечити непорушність прав і свобод людини. Органами, на які покладаються повноваження щодо доручень, які складаються судами, є Міністерство юстиції України, а щодо доручень органів досудового слідства – Генеральна прокуратура.

Допомога на підставі Конвенції 1959 року надається у кримінальному переслідуванні правопорушень, покарання яких, на момент прохання про надання правової допомоги, підпадає під юрисдикцію судових властей запитуючої сторони.

За цією Конвенцією держави зобов’язуються надаватися одна одній якнайширшу взаємну допомогу, яка полягає, насамперед, у проведенні процесуальних дій, оскільки під час розслідування і судового розгляду кримінальних справ часто виникає потреба у збиранні за кордоном доказів шляхом допиту обвинувачених, потерпілих, свідків, експертів, проведення обшуку, експертиз, судового огляду, вилучення та передачі предметів, вручення та пересилання документів тощо.

Для цілей цієї Конвенції судовими органами в Україні є: суди загальної юрисдикції, прокурори всіх рівнів, органи досудового слідства.

Конвенцією визначено вимоги щодо виконання міжнародних доручень/клопотань про правову допомогу у кримінальних справах; підстави відмови у наданні взаємної допомоги; судові та повноважні органи; мови надсилання та виконання запитів про правову допомогу тощо.

Як правило, виконання міжнародних доручень про правову допомогу здійснюється відповідно до вимог законодавства запитуваної держави (тобто держави до якої звертаються з відповідним проханням про здійснення певних процесуальних дій).

Конвенцією та іншими міжнародними договорами передбачається надання гарантій свідкам або експертам, які незалежно від свого громадянства добровільно з’явилися на виклик у відповідний орган іноземної держави. Такі особи не можуть бути притягнуті до кримінальної або адміністративної відповідальності, взяті під варту або бути покарані у зв’язку з будь-яким діянням, вчиненим до перетинання ними державного кордону, або у зв’язку з їх свідченнями, або висновками як експертів, або у зв’язку з діянням, що є предметом розгляду.

При цьому, явка свідків та експертів до суду іноземної держави є їх правом, а не обов’язком. Не випадково у більшості договорів прямо вказано, що орган запитуючої держави, надсилаючи повістку про виклик до іноземних судів свідка чи експерта, не повинен вміщувати попередження про застосування санкцій на випадок неявки викликаного.

Разом з тим, договори не встановлюють абсолютної недоторканості іноземних свідків та експертів, а лише обмежують її певними умовами. Як свідчать тексти відповідних статей договорів, правом недоторканості користуються тільки ті з указаних осіб, які:

прибули на виклик, вручений установою юстиції держави до якої звернене доручення;

з’явилися в установу держави, від якої виходить доручення;

залишили територію держави, від якої виходить доручення, протягом передбаченого терміну (одними договорами встановлено 7 днів, іншими 15 днів) з моменту повідомлення про те, що його присутність не є обов’язковою.

У цей строк не зараховується час, протягом якого свідок, експерт не міг залишити територію запитуючої держави з незалежних від нього обставин.

У випадку, якщо виникає потреба тимчасового перепровадження особи, яка знаходиться під вартою, на територію іншої держави з метою її особистої присутності як свідка або для ставки віч-на-віч запитуюча держава звертається з клопотанням про таке перепровадження. В своєму клопотанні запитуюча держава чітко зазначає та надає гарантії щодо повернення цієї особи, але не пізніше трьох місяців після дати тимчасового перепровадження.

Окремо слід зазначити, що Україна виконує доручення іншої держави про вручення повістки про виклик до суду обвинуваченої особи, яка знаходиться на її території, за умови якщо така повістка буде передаватися не пізніш як за 40 діб до дати, вказаної в повістці. Зазначена заява міститься в Законі України при ратифікації цієї Конвенції.

Обумовлення терміну передачі повістки у зазначеному випадку надає запитуваній державі можливість передати виклик обвинуваченому завчасно і, таким чином, дозволити викликаній особі забезпечити своє право на захист і прибути у місце судового розгляду у визначений час. У наявності такої можливості заінтересовані як запитувана, так і запитуюча держави, оскільки це положення є одним із чинників забезпечення справедливого судового розгляду.

Конвенцією також передбачено обмін інформацією по вироках. Держави мають передавати інформацію про всі обвинувальні вироки щодо громадян інших держав принаймні один раз на рік. Відомості, що як правило відображаються в цій інформації: прізвище, ім’я, по-батькові, рік народження, коли і ким був засуджений, призначений вид та строк покарання, дата набрання вироком законної сили.

Також слід зазначити, що за загальним правилом взаємодопомога надається при наявності та в порядку, передбаченому міжнародним договором. Але на практиці відсутність міжнародного договору про взаємодопомогу не завжди стає перешкодою у її отриманні чи наданні. Так, за принципом взаємності держави можуть надавати одна одній запитувану правову допомогу.

Передача засуджених осіб

Відповідно до частини 2 статті 10 КК України іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами.

Таким чином, правовою підставою для вирішення питання передачі засуджених осіб є Конвенція про передачу засуджених осіб, 1983р., та Додатковий протокол до неї, а також ряд двосторонніх міжнародних договорів України про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання.

Наявність таких міжнародних договорів надає можливість громадянам, які були засуджені в іноземній державі до такого виду покарання як позбавлення волі, бути переданими до країни свого громадянства для продовження відбування призначеного покарання.

Передача засуджених можлива лише при дотриманні ряду умов, передбачених Конвенцією та двосторонніми міжнародними договорами. Це, насамперед, наявність у засудженої особи громадянства країни, в яку її мають намір передати; наявність вироку щодо засудженого, який набрав законної сили; обидві держави (держава виконання і держава винесення вироку) мають бути згодні на передачу засудженої особи; діяння, за яке винесено вирок, має бути злочином у державі виконання вироку та ряд інших умов.

Згода засудженим має надаватися добровільно, з повним розумінням ним правових наслідків передачі. Держава виконання вироку може перевірити за допомогою консула або іншої офіційної особи добровільність такої згоди.

Центральним органом України, компетентним вирішувати та розглядати питання щодо виконання положень Конвенції про передачу засуджених осіб та двосторонніх договорів, є Міністерство юстиції України.

Здійснення етапування засудженої особи по території України та сама передача цієї особи на кордоні України здійснюється органами кримінально-виконавчих установ разом з органами внутрішніх військ України в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок приймання-передавання осіб, які перебувають під вартою, на кордоні України та за її межами.

Конвенція також визначає процедуру виконання вироку відносно переданої засудженої особи. Передумовою виконання вироку іноземного суду згідно з вимог законодавства України є його визнання, тобто приведення вироку іноземної держави у відповідність до законодавства України з використанням судової процедури нашої держави, і таким чином відбувається заміна міри покарання, призначеної в державі винесення вироку, мірою покарання, передбаченою законодавством України за такий самий злочин. Якщо призначений за кордоном строк покарання перевищує строк, встановлений Кримінальним кодексом України за таке саме діяння, український суд визначає строк у розмірі максимально встановленої санкції.

До засудженого може бути застосовано помилування, амністія або пом’якшення вироку, що здійснюється у відповідності до законодавства України.

Разом з тим, право вирішувати питання щодо перегляду судового рішення має лише держава винесення вироку.

Окремо слід зазначити про Додатковий протокол 1997 року до Конвенції про передачу засуджених осіб, яким регулюються випадки:

1) коли засуджена особа втекла з Держави винесення вироку в Державу свого громадянства, та

2) якщо засудженій особі вироком призначено вигнання або депортацію після відбування покарання.

У першому випадку, в разі втечі засудженої особи на територію держави свого громадянства, передбачена можливість передати виконання вироку. В таких випадках згода засудженої особи на таку передачу не вимагається, оскільки така особа добровільно повернулася в державу свого громадянства. Однак таке повернення не може гарантувати засудженій особі безкарності за діяння, вчинені за кордоном.

При цьому навіть до прийняття рішення за запитом про перейняття виконання вироку дозволяється заарештувати засуджену особу, або вжити будь-яких інших заходів для забезпечення того, щоб засуджена особа залишалася на території держави свого громадянства.

Особливості другого випадку полягають в тому, що згода засудженої особи не обов’язкова, достатньо двох згод - обох заінтересованих держав, в той час як застосування Конвенції обумовлюється трьома згодами - Держави винесення вироку, Держави виконання вироку та засудженої особи.

Однак, при застосуванні положень Додаткового протоколу вимагається з’ясувати ставлення засудженої особи до її передачі в державу свого громадянства. Так, наприклад, особа може бути громадянином декількох держав, або мати можливість бути депортованою після відбування покарання в іншу державу, ніш держава її громадянства.

Видача правопорушників (екстрадиція)

Екстрадиція – це процес видачі правопорушника державою, на території якої перебуває ця особа, яка розшукується компетентними органами іноземної держави за вчинення на території цієї держави злочину для притягнення до кримінальної відповідальності або для приведення обвинувального вироку, який набрав силу, до виконання.

Правовою підставою для видачі правопорушників є Європейська конвенція про видачу правопорушників, 1957р, та чинні двосторонні міжнародні договори України про видачу; про правову допомогу у кримінальних справах, які включають в себе положення щодо видачі правопорушників.

Умови для здійснення видачі, в т.ч. підстави для відмови у видачі, передбачені міжнародними договорами:

• діяння, за яке вимагається видача, має бути кримінально караним як за законодавством країни, що вимагає видачу, так і за законодавством країни, до якої звернено вимогу;
• видача здійснюється тільки щодо тих злочинів, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на максимальний термін не менше одного року або більш тяжке покарання; для видачі з метою виконання вироку - якщо особу засуджено до позбавлення волі на строк не менше шести місяців або більш тяжкого покарання;
• не спливли строки давності притягнення до кримінальної відповідності або виконання обвинувального вироку;
• особа за станом здоров’я не може бути видана без шкоди її здоров’ю.

Статтею 25 Конституції України і відповідно статтею 10 Кримінального Кодексу України забороняється видача громадян України іноземній державі.

Не підлягають видачі особи, що скоїли злочин політичного характеру і користуються правом притулку, однак не розглядаються як політичні військові злочини і злочини проти миру та людства.

Видача правопорушника не здійснюється, якщо він вже був притягнутий до кримінальної відповідальності за такий самий злочин або компетентними органами вже було винесено рішення не порушувати чи зупинити переслідування у зв’язку з тим самим діянням.

Крім того, якщо злочин, за який вимагається видача, карається смертною карою за законодавством однієї держави, а законодавством іншої держави не передбачено смертної кари як виду покарання за такий самий злочин, у видачі злочинця відмовляється, якщо запитуюча держава не надасть запитуваній державі достатніх гарантій того, що смертний вирок не буде виконано.

Невидача власних громадян не означає, що вони залишаються безкарними. Кожна держава за проханням іншої держави зобов’язана порушити або перейняти відповідно до свого законодавства кримінальне переслідування щодо свого громадянина, підозрюваного у скоєнні злочину на території іншої держави.