Сьогодні героями нашої розповіді будуть люди, яких, зазвичай, люблять порівнювати з Робін Гудом. Та, на відміну від літературного персонажа, їх рухала вперед розв’язання соціальних проблем. Їх діяльність розвернулася на території Російської імперії, вже після поразки революції 1905 року. Тоді й розпочала свою активну діяльність організація відома як “лісові брати”, та її активний учасник і засновник Олександр Савицький. Група діяла на території тодішніх Могилевської, Чернігівської й Орловської губерній – нині Гомельська область Республіки Білорусь, Чернігівська область України й Брянська область Російської Федерації.
Олександр Іванович Савицький народився 1888 року в місті Новозибкові, Чернігівської губернії, в сім’ї дрібного чиновника. Існує припущення, що його батько був учасником повстання 1863 року в Польщі, Литві та Білорусі і був за це засланий. Батько помер від туберкульозу, коли Олександру було тільки 13 років. Його старший брат, Максиміліан Савицький, входив у 1902 році в склад Новозибківської групи РСДРП, до соціал-демократів спочатку приєднався і Олександр Савицький. Незабаром Савицький за політичну діяльність був виключений з училища і, лише завдяки переходу на нелегальне становище, уникнув арешту. До цього часу він вже брав участь в антиурядових демонстраціях в Мінську, Чернігові, Могильові, а в Брянську – у спробі звільнення політзеків з в’язниці. Навесні 1905 р А.Савицький організував втечу друкаря Поліського комітету РСДРП Юровицького (Великий Інквізитор).
Незалежні
1906 року Савицький виїхав до Києва, де, за словами члена його групи П. Ягудіна, «переживав душевний перелом». Можна припустити, що в Києві Савицький встановлює контакти з анархістськими групами. По поверненню в Новозибків, навколо Савицького групуються молоді робітники, що відкололися від Новозибківський організації РСДРП через незгоду з реформістською, на їхню думку, практикою партії. Радикальні настрої в робочій масі зростали все більше, соціал-демократи Павло і Петро Подлас, Ф. Лоскоту, Ф. Блохін, А. Костаков, А. Гутин, Баранчик, Союкін, а також частина робітників-есерів створили позапартійну революційну групу «незалежних», девізом якої стало:«Краще померти в бою, ніж жити без свободи”.
Зброя для цієї групи виготовлялася підпільно в майстерні Павла Подласа. Восени 1906 М. Ф. Лоскота і Ф. Блохін (за іншими даними – П.Подлас і А. Костаков) вчинили замах на заступника голови Клинцівського відділення Союзу Михайла Архангела М.Рижкова. Цей замах спровокував поліцейські репресії, було організовано ряд арештів серед есерів, що загострило тертя між відколотою групою та організаціями соціалістів-революціонерів і соціал-демократів. Один з членів Клінцівськьої організації РСДРП – Овсій, так описує формування тут анархістської організації: «В цей час, у період 1906 і 1907 рр., в Калинець приїжджає кілька анархістів, в тому числі й Савицький з Новозибкова. Частина нашого бойового загону переходить до них, і вони організовують анархістську групу. Першими терористичними актами цієї групи було вбивство голови «Союзу російського народу» Ветковського, а до нього поміщика Рижкова. Після цього вони змушені були перейти на абсолютно нелегальне становище». Після приїзду Савицького в Калинець, його ентузіазм і рішучість справили сильне враження на членів незалежної революційної групи. Савицьким була створена організація, в основу якої була покладена «анархо-революційна програма, бойова партизанська тактика і сувора, залізна дисципліна». Організація за своїм характером була анархо-максималістською – з врахуванням того, що в неї входили робітники, які залишалися есерами або соціал-демократами, але максималістсько налаштованими.
Під час бойових операцій дотримувались суворого одно начальства, але в мирних обставинах рішення приймалися колективно. Членам організації заборонялось вживати спиртне, заводити стосунки, спілкуватися з рідними і близькими. Зрада каралася смертю. Бойовики не повинні були живими потрапляти в руки ворога. Ось як про це говорилося в статуті організації Савицького:
«Ніколи не здаватися в полон ворогам, а в крайньому випадку застрелити себе; забирати, якщо можливо, всіх легко поранених, а смертельно і важко поранених не залишати живими ворогові і пристрілювати на місці, бо їх все одно чекає страта; в полоні завжди пам’ятати свою клятву і ніколи не забувати своїх товаришів й спільну справу. На суді, на катуваннях міцно і терпляче мовчати, мовчки переносити всі муки, катування і залякування. Не вірити ніяким спокусам і обіцянкам своїх віроломних, хитрих і завзятих ворогів, ніколи не називати свого дійсного імені і свого конспіративного позивного. Ні за що не видавати своїх товаришів і свою справу, але мовчки, з гордістю, відважно і гордо, з високо піднятою головою і ненавистю до всього йти на шибеницю; ще краще накласти на себе руки у в’язниці. Ніколи не проливати марно кров, а діяти більше страхом і совістю і вживати зброю тільки в крайності – для охорони і оборони себе. Пам’ятати завжди, що ми не розбійники-бандити, як звуть нас уряд і влада, а справжні партизани-революціонери і захисники народу. А тому ми повинні завжди і всюди допомагати простому люду і викликати співчуття та симпатії нашій справі».
В організації багато хто розумів всю обмеженість і навіть шкідливість такого методу, як індивідуальний терор. В цей час організація починає масову агітацію серед селян і робітників у Новозибкові, Стародубі, Мглін, Новгород-Сіверському та Гомелі. У багатьох селах вдалося створити селянські осередки, успішною була робота і серед учнів і робітників. Не в останню чергу популярність Савицького в селі пояснювалася тим, що він добре володів білоруською мовою, тому був зрозумілим та близьким для селян. У Гомелі Олександр Савицький встановив зв’язок з робітниками лісопильного заводу Левітіна, що знаходився в районі Монастирок. У глухих і заплутаних провулках цього старообрядницького передмістя Савицький ховався від поліції. До організації приєдналися також жителі прилеглих до Гомеля сіл Прудок, Волотова, Червоне. У цей період було досягнуто єдність дій з деякими групами есерів-максималістів. До Савицького приєдналися два студенти-максималісти з Санкт-Петербурга, через яких підтримувався зв’язок з петербурзькою організацією ССРМ. Згодом один з них був оточений поліцією біля Новозибкова і загинув, підірвавши себе бомбою. Смерть другого, на прізвище Філоненко, була безславною – він був розстріляний своїми за привласнення грошей після «екса» на цукровому заводі в селі Орлівка. Анархісти вели також пропаганду серед солдатів Суражського гарнізону.
Будні революціонера
В районі дій лісових братів був посилений поліцейський режим. Особливо активні заходи були зроблені поліцією в Клинцях, внаслідок чого підпільники прийняли рішення перебазуватися в Почеп. Для організації надійних притулків до Почепу першими виїхали Подлас, Бубнов і Савицький, але господиня квартири, у якій зупинилися Подлас і Бубнов, видала їх поліції. Увечері наступного дня лісові брати атакували поліцейську дільницю і звільнили товаришів. По лісових стежках бойова група стала відходити в Калинець. Проти неї був направлений загін з 50 поліцейських на чолі з жандармським офіцером Павловським. Павловський, відомий як організатор погрому в жовтні 1905 р., а також інших каральних акцій, був спеціально відряджений з Чернігова в Сураж для боротьби з партизанським рухом. Група підпільників рухалася по вузькій лісовій стежці, крокуючи слід у слід. Щекотков, що йшов першим, у сутінках натрапив на засідку – раптово з дерев з’явився жандарм і направив на нього зброю. Савицький, що йшов позаду, як завжди, зберіг повний самоконтроль. Отаман лісових братів спокійно підійшов до стражника і зі словами «Добрий вечір!» в упор відкрив вогонь. Згодом з’явилися інші жандарми, зав’язалася перестрілка, був поранений один з партизан, але Савицький гучним голосом віддав команду: «Бомбісти, вперед! Відкрити кулеметний вогонь!». Лісові брати почали вести стрільбу залпами і закричали «Ура!». Психологічно пригнічені поліцейські кинулися бігти, а бойова група лісових партизан скористалася їх відступом та швидко відійшла вглиб лісу, поки значно чисельніші жандарми не оговталися.
На територію повітів Могилевської, Чернігівської та Орловської губерній, охоплених партизанськими і селянськими виступами, були введені загони іррегулярної кавказької кінноти (т.зв. Дикої дивізії). Офіційно, православний самодержавний режим абсолютно не гребував використовувати цих своєрідних башибузуків для боротьби зі своїми ж православними підданими. Так само, як не нехтували таким засобом польські, російські та німецькі поміщики, що наймали популярних тоді черкесів для тероризування білоруських селян. З огляду на посилення патрулювання в Новозибкові козаків і інгушів, групі довелося відмовитися від наміченої експропріації банку, але було вчинено напад на одного місцевого поміщика, втім, це не принесло організації великих коштів. Навесні 1907р. також було здійснено експропріації в Новгород-Сіверську, у господарів Лівшиця та Болотіна. До організації приєднувалися все нові й нові осередки, всюди відчувався сильний брак зброї та літератури, на них була гостра потреба в грошах.
4 серпня 1907р. сім партизан вирушили в село Добрик Суражського повіту для організації нової схованки зі зброєю, одночасно бойова група планувала ліквідувати земського начальника Дубянского, який лютував в селах Добрик і Глухівка. Декілька бійців, озброєних гвинтівками, зображували конвойних, інші йшли під виглядом арештантів, мавши при собі пістолети маузер. Таким чином, бойова група увійшла в Добрик, де між нею і земським начальником зав’язалася перестрілка, причому останній, засівши в своєму будинку, вів вогонь з кулемета. Троє партизан отримали поранення – один в ногу, літній революціонер на прізвисько Батька – в груди навиліт, а Савицький був поранений в обличчя. Втім, до будинку все ж вдалося підтягти куль соломи і підпалити його. Освітлений полум’ям, «хоробрий земський начальник», як характеризують його самі партизани, був убитий. Його родину негайно вивели з палаючого будинку в безпечне місце. Поранених завантажили на підводи і відправили в село Козача Туросна. У липні 1907р. з Суража в Калинець був переведений на службу, відомий своєю жорстокістю, жандармський офіцер Павловський. Водночас у Клинцях анархісти активно вели масову роботу, створили робочий центр і дві солдатські організації. Влітку 1907р. один з бойовиків запропонував організувати замах на Павловського, але цю пропозицію загальними зборами було відкинуто. Причому на тій підставі, що для організації терор не є завданням першорядної важливості. Щодо тортур, які активно застосовував Павловський, то тут революціонери бачили єдиний вихід – в полон живими не здаватися. Одна з конспіративних квартир організації в Клинцях розташовувалася в будинку сестер Перлина, головною явкою була квартира санітара Путіна і його сестер по вулиці Пушкінській. Як і раніше, гостро стояла проблема забезпечення зброєю.
Допит у Павловського
Під впливом максималістської агітації, яка звинуватила за поразку в революції мінімалізм помірних соціалістичних партій, з лав останніх тривав перехід робочих до лісових братів. Так, до них вирішив приєднатися член соціал-демократичного комітету І. Гурвич. Він передав їм свою зброю і попередив про арешти, які готуються в Козачій Туросні. П. Подлас, Баранчик і Батька залишили конспіративну квартиру і в той же день виїхали в Почеп.
Однак, один із членів організації знехтував технікою безпеки, він був заарештований і підданий в поліції тортурам. Заарештований революціонер описує своє перебування на допиті у Павловського наступним чином: «Павловський сам розбиває на моїх грудях бруском дві цеглини. «Підведи його!» Мене піднімають і беруть в кулачну роботу(?) Побили. «Ведіть його в мій кабінет!», – каже Павловський. Мене кинули в кабінет. Я впав і лежу. «Ну що ти хочеш, жити чи вмерти? Якщо жити, то признайся, якщо померти, то ось тобі хрест Господній (хреститься перед іконою) якщо я тебе не вб’ю». Я мовчу. Павловський вихоплює свій браунінг, направляє мені в лоб і командує: «Говори. Раз – говори, два – говори, три ». Я мовчу. Вдаривши мене стволом по лобі, Павловський повернувся до ікони і став хреститися і кричати – «… Якщо я тебе не вб’ю, ось тобі хрест Господній, три дні життя дам. Неси гирю». Гиря вагою пудовика. «Клади його». Мене схопили і поклали животом вниз. Павловський вдаряє по хребетному стовпу так, що я думав, що розсиплюся. «Переверни його». Бере папку, кладе мені на груди. «Тримай його». Стражники посіли у мене на руках і ногах. Павловський підняв гирю і б’є мене в груди. «Зізнавайся, де Савицький? Де ваша організація? Де ваш склад зброї? хто вбив Рижкова, Ветковський, Дублянського (земський начальник)?» «Нічого я не знаю», – відповідаю я. «Раз, два, три». Гирьою б’ють по моїх грудях, я кричу, мені затикають рота – непритомнію. Мене обливають водою… Павловський підняв гирю вище своєї голови, командує: «Раз – говори, два – говори, три». Я мовчу. Гиря вдаряє в груди сильніше всіх разів. Мене обливають водою і ведуть в каземат». Одночасно Павловський, завзятий жандарм і кат, не раз власноруч вбивав заарештованих на допитах.
Близько того ж часу в Почепі група партизан-революціонерів мала зіткнення з поліцією, після чого Подлас і Баранчик знову були змушені ховатися. Але, на цей раз, їх притулок було розкрито поліцією. При його штурмі розгорівся запеклий бій – підпільники Подлас і Баранчик не здалися живими в руки поліцейських. У перестрілці також був убитий один жандарм, поліція заарештувала 10 (не причетних) робітників фабрики, що розташовувалася в Козачій Туросні, після чого Павловський почав допитувати затриманих за допомогою спеціальної нагайки. В результаті, один із них (Парусов) після катування виглядав так: «Ні спини, ні очі немає, одна кров».
Продовження боротьби
Попри очевидну поразку революції, організація партизанів-революціонерів Савицького продовжувала діяти, доставляючи чимало клопоту поліції й поміщикам. Могилівський губернатор отримав найсуворішу вказівку – ліквідувати білоруських лісових братів. Восени 1908 в місцевості, що прилягає до лінії залізниці між Гомелем та Сновський, була розпочата поліцейська операція. Загони жандармів були введені в містечко Носовичі і село Тереховка Гомельського повіту, постійні поліцейські гарнізони були встановлені в Хоробичах і Городні, в Новому Ропську лютували частини Дикої дивізії. За голову Савицького владою була обіцяна винагорода в 2 000 рублів. Однак партизанському командиру, завдяки підтримці місцевого населення, вдавалося вислизати від переслідувачів. Селяни звали його «батьком», вважали своїм заступником і захисником, живим втіленням слави отаманів колишньої українсько-білоруської козацької вольниці. Ім’я Савицького було оповите безліччю легенд, часом найнеймовірніших. Селяни вірили, що ватажок лісових братів невразливий і для кулі, і для шашки. Значну частину майна, захопленого під час численних експропріацій, поліські партизани роздавали населенню. Інша частина коштів йшла на придбання зброї і технічні потреби підпілля, певні суми витрачалися на підтримку своїх ув’язнених товаришів. Так, заарештований після невдалого «екса» на маслозаводі П. Ягудін, засуджений до заслання в Архангельську губернію, під час перебування у в’язниці отримав від організації 50 рублів. Разом з Ягудіним були схоплені З. Гуревич і М. Малкін, але, помилково випущені, вони змогли сховатися.
Дуже шкода, що зараз Савицький, легендарний герой своєї епохи, майже забутий. Діяльність лісових братів – дуже об’ємна тема, яка накопичила в собі ще багато цікавих історій та видатних вчинків. Про те як розгорнулася подальша боротьба загону анархістів проти великої сили імперської Росії, ми розповімо у наступних частинах циклу.